Бородянська Варта

Маєток в Немішаєвому

Палац в Немішаєвому. Фото А. Прокопенко

Історія палацу, що на території сучасного смт. Немішаєве, починається за часів коли власником цих земель був дійсний таємний радник граф Карл Сакен, що служив у Ліфляндії чи Курляндії. По його смерті маєток дістався камергеру Івану Христофоровичу фон дер Остен Сакену, який помер у 1853 р., а після нього – його сину генерал-майору графу Карлу Івановичу фон дер Остен Сакену. Разом з маєтком роду Сакенів належали землі з селами Мироцьке, Микуличі, Пилиповичі, Бабинці, Пороскотень.

Корній Васильович Пономаренко (1873 р.н.) розповідав, що генерал-майор граф Карл Іванович фон дер Остен Сакен володів вищезгаданими землями до 1861 р. Дізнавшись про ліквідацію кріпосного права, зібрав мешканців сіл Мироцьке, Микуличі, Пилиповичі і пообіцяв віддати їм свою землю за 20 тисяч руб. Але дав землю під заставу за 40 тисяч руб., після чого виїхав за кордон. З банку ці землі викупив пан Оштахов і володів нею близько 15–20 років, а згодом збожеволів і помер. Після його смерті керувала господарством його дружина. Через деякий час вона продала землі німцю Варгену, а він – міністру двору графу Воронцову-Дашкову (нащадку намісника царя на Кавказі). За згадками та розповідями старожилів, у 1899 - 1900р.р. Воронцовим-Дашковим був збудований винокурний завод.

157 десятин земель граф подарував своєму помічнику Антону Йосиповичу Красовському. Межею між їх землями була невелика річка Топірець, яка впадала в річку Рокач. Згодом на землях Красовського, в зв’язку з будівництвом залізної дороги Київ-Ковель, у 1902 р. виникає селище Немішаєве.

У 1904 р. землі і маєток Воронцова-Дашкова вирішено було продати як такі, що не приносили прибутку. Оскільки великий масив свого нерентабельного господарства в одні руки продати було неможливо, граф вирішив продати його з торгу частинами різним людям. Цього ж року в призначений день до маєтку власника прибули на фаетонах багаті покупці. Серед цього різнобарвного натовпу виділявся бідно одягнений чоловік з торбою за плечима. Почався розпродаж, але ніхто з присутніх навіть не здогадувався наскільки велике багатство ховається в тій торбі. Багатому бідаку дісталася центральна частина маєтку разом з кінним заводом, землею та лісом. Новий власник, Кулик Андрій Мойсейович, був простим селянином з с. Миронівки (біля м. Біла Церква). Таким чином левова частку маєтку графа опинилась в руках абсолютно безграмотного, дуже старого, але багатого селянина. Решта земель, що лежать південніше залізної дороги були продані графом поміщиці Страдецькій.

Серед місцевого населення існує багато цікавих оповідок про Кулика.

Корній Васильович Пономаренко (усиновлений Куликом) розповідав, що кошти на купівлю земель Кулик «взяв» (украв) у польського ксьондза, де служив при господарстві, потім він поїхав до Миронівки, купивши там 300 десятин землі, побудував магазин. А у Воронцова-Дашкова купив до 1000 десятин землі.

Кулик, за словами старожилів, був чабаном, «человеком деловым и не курящим». Купував волів і товари цілими обозами у п’яних чумаків і таким чином збагачувався.

За іншою версією він знайшов бочку золота, приховану поляками під час втечі з України. За це золото Кулик купив маєток і почав господарювати сам: закрив неприбутковий кінний завод, викорчував багато лісу для обробки землі. Ця ділянка знаходилась між селами Микуличі, Мироцьке, Козинці та Діброва. В цей період у маєтку поміщика Кулика було досить велике господарство. У ньому були коні, корови, птиця і навіть павичі. Впорядкувати роботу на такому великому масиві він самостійно не міг. Запрошений ним управляючий Здановський, а пізніше і Сестер-Животовський не покращили хід справ, і тоді Кулик вирішив здати свою землю разом з маєтком в оренду на вигідних умовах. Орендатори Здановський та його племінник Сестер-Животовський зобов’язалися через деякий час побудувати гуральню, цегляний завод, кам’яні хліви на віддаленій від маєтку ділянці (між с. Козинці і сучасним смт. Немішаєве). Після того як господар здав маєток з землями в оренду, він звільнився від турбот та проблем. Кулик оселився у маленькому будиночку (на території сучасного біохімзаводу – між барачним будинком та нині закинутим продовольчим магазином). Його дружина тримала корову та двох свиней, а сам новоспечений поміщик корчував пеньки, що лишились тут від соснового лісу.

Виконуючи умови договору, поміщики-орендатори заснували спиртовий завод (1905-1906 р. р.)

Одного разу, у 1911 р. з Куликом трапився такий курйоз. За виконану роботу одному конторнику він пообіцяв заплатити землею, але своєї обіцянки недотримався. Задля помсти конторник підшукав собі фіктивних свідків і за їх участю звинуватив Кулика в тому, що він зводив наклепи на царя Миколу II.

Дізнавшись про це, тодішній голова Київської земської управи Демченко вирішив скористатися цим випадком для майбутньої кар’єри. Він погрожував Кулику, що за неповагу до царя на нього чекає суворе покарання.

Переляканий Кулик став просити у Демченка поради, як владнати цю справу. Поміркувавши, Демченко відповів, що справу можна владнати, якщо він, Кулик своїм коштом побудує школу і церкву.

Таким чином за півтора року була побудована сільськогосподарська школа майже повністю коштом Кулика.

Заради власної кар’єри Демченко вирішив присвоїти цій школі ім’я тодішнього голови Ради Міністрів Росії П.А.Столипіна. Для цього необхідно було самому просити Столипіна особистої згоди. Столипіну це сподобалось і під час чергових виборів до Державної думи Демченка було обрано її членом.

У 1911 році вранці з Києва через Немішаєве проходив пасажирський потяг, на станції останній вагон був відчеплений і з нього вийшло багато високопосадовців і духовенства. Всі вони вирушили до місця закладки сільськогосподарської школи, де відбулася молебень. Було дуже людно. Після молебні запрошені завітали на обід до наметів.

У 1912 на відкритті сільськогосподарської школи, якій було присвоєно ім’я Столипіна, приїхала дружина Столипіна, відбулося освячення школи, після чого дружина Столипіна дала обід.

Після розділу майна поміщика Кулика в 1917 р. на території колишнього спиртзаводу залишився в парку колишній графський палац, майстерно викладений цеглою з баштою на правому куті будівлі. Поруч з палацом були розташовані жилі квартири, одноповерхова контора, підвал, комора, казарма, де жили робітники. Зліва від палацу був фруктовий сад в якому стояли два дерев’яні будиночки. В саду росли груші, яблуні, черешні рідкісних, на той час сортів.

Від будівлі маєтку з північної його сторони вела стежина через парк до р. Орлянки а через річку (Орлянка у давні часи була неширокою але глибокою судноплавною рікою і була притокою р. Ірпінь) був споруджений пішохідний дерев’яний навісний міст, ширина якого дозволяла людям пройти поруч втрьох. На протилежному березі Орлянки, поруч з мостом, знаходилась скляна поміщицька теплиця. Біля теплиці також ріс фруктовий сад, огороджений частоколом. Тут був ставок де ловили в’юнів. Парк навколо палацу був дуже гарний. Там завжди було чисто і затишно. Також там знаходилась альтанка, що формою своєю нагадувала гриб.

В давні часи на р. Орлянці трапилась жахлива повінь. На берегах річки знаходились старі цвинтарі. Після повені були знайдені труни, видовбані з великих соснових колод, а також залишки одягу, плахт виготовлених з овечої вовни.

В радянські часи графський палац був віднесений до території смт. Немішаєве. Тут розташувався клуб Немішаївського біохімзаводу. Одного разу вночі охопила заводський клуб жахлива пожежа у полум’ї якої загинули не тільки старовинні меблі, що лишились ще з часів Воронова-Дашкова, а й вся будівля. Після пожежі маєток не відбудовувався і з плином часу був розібраний місцевим населенням на цеглини.

Нині руїни, що лишились від графського маєтку знаходяться в смт. Немішаєве по вул. Біохімічній і є власністю УПЦ.

Список літератури:

Під час написання використовувались матеріали:

Мазуренко И.Д. История посёлка Немишаево 1900-1940 г.г., часть І. Літопис рідного краю. Бородянщина (під редакцією Іченця Б. П.) - видавництво Харитоненка, Київ 2002 р.,

Ткаченко Л.Г., Романова Е.П., Пронько Г.Г., Дульская Н.Л. Историческая справка становлення и развития Немешаевского завода биохимических препаратов, - Немешаево, 1989.

Похилевич Л.К. Сказание о населённых местностях Киевской губернии - 1864,

Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли, т. . - 1912., Одесса. Архівні креслення.

За матеріалами сайту Замки та храми України

переглядiв: