Кагарлицька Варта

КАГАРЛИК. ЦЯ ЗЕМЛЯ ПАМ'ЯТАЄ ТРИПІЛЬСЬКУ КУЛЬТУРУ, ГОГОЛЯ І ТЕРЕЩЕНКІВ...

ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ

Якось одної зимової за календарем, але не за змістом, не дуже погожої днини ходив-бродив я по такому собі - кому добре, а кому мало відомому районному містечку Київщини з трохи дивною, як для тих країв, а більше б придатною для Криму назвою Кагарлик.

Є безліч версій, варіантів перекладу цього тюркомовного запозичення. Найпопулярнішою є та, що начебто якийсь хан віддав тоді ще нікому не відомому містечку, заснованому в 1142 році під нехитрою назвою "Городець", "ярлик" - тобто, фактично, документ на право існування в умовах Золотої Орди. Так це чи не зовсім, зараз достеменно не відомо, і хто був тим ханом, і хто був тим градоначальником Городця, який отримував цей "ярлик", але Кагарлик існує і донині вже дев'яте століття.

Так от, ходив-бродив я по цьому древньому містечку, куди мене в черговий раз привели зустрічі з родичами, милувався міськими "краєвидами": двоповерховою будівлею типового поштамту, ще типовішою адміністративною будівлею під стандартною для будь-якої місцини народною назвою - "Білий дім"; ще один типовий пам'ятник - типовому радянському танку, що, звісно ж, першим увірвався у палаюче місто, щоб звільнити його від німецько-фашистських загарбників під час героїчної Корсунь-Шевченківської операції.

Впадала у вічі ще одна двоповерхова споруда під назвою "Церква Голгофи", у якій що було раніше ніяк не зміг пригадати. Типовий, як колись, так і тепер, автовокзал.

Рушивши вузенькою вуличкою поміж "Білим домом" і "Церквою Голгофи", раптом натрапив на зовсім непримітний з вигляду дерев'яний будиночок явно з минулих часів зі скромною табличкою - "Музей". Я не зміг його проминути - і не помилився. Це - те місце, ради якого варто відвідувати типове пострадянське міс-течко районного чи будь-якого іншого масштабу, щоб заглянути тому містечку у душу.

З таким наміром я й переступив поріг цього храму історії та культури, інтуїтивно потягнувшись рукою до купюри в кишені. Але... на мій превеликий подив, гроші не знадобилися, чим я був приємно вражений, адже, наприклад, мій аналогічний похід до Євпаторійського краєзнавчого музею "звільнив" мій гаманець на 6 гривень. І я ладен був віддати ще більше. Аж тут... мені навіть ніяково стало.

І це при тому, що я знаходився у будинку з 218-річною історією, що був споруджений спочатку як один з пересильних пунктів для челяді, що обслуговувала знамениту епопею катерининського фаворита графа Потьомкіна Таврійського під час відомої подорожі самодержавиці з Північної Пальміри до "полуденного краю", де нині єдина україномовна "Світличка" намагається не "погаснути". І цей самий шлях пролягав через Кагарлик! Чи не правда, є тут якась спорідненість?

За більш ніж 200-літню історію ця невеличка, як для того, що вона охоплює собою, будівля кого тільки не приймала і не розміщувала в своїх стінах!.. Згодом після "потьомкінців" була тут поштова станція з одним наглядачем і декількома парами чи трійками коней, з конюшнею і кімнатами для постояльців, з крамницею та іншими побутовими приміщеннями. Далі тут була просто "Крамниця", потім ще якесь "спеціальне" приміщення, а перед самою революцією (тією, що у 1917-му) і трохи згодом, аж до війни з "опієм для народу", навіть синагога.

Вже за радянських часів що тут тільки не розміщувалось: селищна рада, нотаріальна контора, загс, готель, інвентарбюро, міжкомунгосп і найдовше - військкомат.

І вже тепер, з грудня 1973 року, тобто понад 33 роки, тут висить музейна табличка. Про все це мені люб'язно розповіла директор музею Любов Петрівна Ткаченко, яка всі ці 33 роки всю себе віддає цьому напрочуд дивовижному (як на нинішні часи) служінню рідній історії і культурі, стоячи на сторожі пам'яті рідного народу. А що вона не згадувала, то доповнювала її одна з помічниць Ольга Никифорівна Жукова.

Провели мене приміщеннями музею інші подвижниці культурницької ниви Світлана Володимирівна Соломченко, Надія Михайлівна Співак, Мирослава Ігорівна Орел. Що я тільки не довідався від них! Ця земля багата на розкопки, які свідчать ще про Трипільську, Зарубинецьку, Черняхівську культури. На околицях Кагарлика і території району у розкопках двох городищ, одне з яких названо Торчеським, були знайдені історичні докази про вже осілих тюрків, берендеїв та інших колишніх кочових народів. Про ці розкопки і назву міста Кагарлик свідчив ще відомий дослідник Н. С. Бранденбург у відомому на той час краєзнавчому і археологічному "Журнале раскопок", що видавався у Санкт-Петербурзі у 1888 - 1908 роках.

Поблизу села Гребені за 9 км від Ржищева (сам Ржищев розташований на березі Дніпра, а Кагарлик - за 23 км від нього) було знайдене велике поселення із залишками глинобитних осель з кількома печами в кожній і підлогою з виточених плиток, які досі збереглися. Різні предмети домашнього вжитку, посуд, знаряддя праці з рогу оленя, шило з кісток, роговий серп, ніж з кременю, дивовижним чином нагадували все те, що я бачив у наших рідних кримських музеях. І теж з поясненням, що це - атрибути Трипільської культури. Про це нагадує і ще одне місце Кагарличчини - Іван-гора поблизу того ж таки Ржищева...

Знову виникає асоціація про нашу спорідненість. Спорідненість у сучасному. Спорідненість (віримо!) у майбутньому. Дійсно, Трипільська культура охоплювала територію до берегів Дністра і Дунаю, до причорноморських степів, починаючись з півночі, де на залізничному відрізку між Києвом і Кагарликом-Миронівкою на березі того ж таки славного Славутича-Дніпра підпирає мирне небо над Україною своїми багатоповерхівками сучасне Трипілля - місто і залізнична станція, яку обов'язково проїжджають всі ті, хто наближається до столиці з південних і східних рубежів колишнього географічно-культурологічного анклаву, у тому числі й з нинішнього Криму.

З оповідей моїх шановних екскурсоводів я дізнався, що й Гоголь ходив по Кагарлику! Тільки у заходах, приурочених до святкування його ювілею у квітні 2009 року, чомусь Кагарлик, на жаль, не згадується у переліку гоголівських місць... Що це? Чиновницька забудькуватість? Як і ставлення до Кагарлицького музею в цілому, що ледь животіє і тримається тільки завдяки ентузіазму працюючих тут небайдужих до пам'яті рідного народу жінок-подвижниць? Як і до Кагарлицького парку, заснованого у рік смерті Гоголя - 1852, який міг би конкурувати зі знаменитою "Софіївкою"? А ще ж не так давно ці місця не мали права оминатись під час проведення тих чи інших офіційних чи "традиційних" заходів.

Наприклад, в наших Саках Микола Васильович одного разу теж був, у 1835 році, на короткочасному лікуванні. Мав бажання повторити процедуру ще раз, але, як говориться в одному відомому тості, не мав можливостей... Але Саки його пам'ятають! І в міському краєзнавчому музеї є про нього спогади. І пам'ятник, точніше, бюст споруджено у мальовничому парку (як, до речі, і Лесі Українці) санаторію "Саки". І до "гоголівських" місць Саки включено!

Приклад справжнього меценатства показали нам з позаминулого століття ті, з допомогою кого у другій половині ХІХ ст. відбувся підйом промислового виробництва, у даному випадку, цукрозаводської промисловості, у тому числі і в Кагарлику. 1858 року тут саме розпочалося будівництво цукрорафінадного заводу з паровим устаткуванням. І ця промисловість на довгі десятиліття і століття увійшла до економічної сторінки кагарлицької історії.

Хіба треба проводити детальні дослідження, хто саме став біля витоків цієї промисловості і одночасно хто були відомими меценатами на Київщині і не тільки? Хіба хто не чув знамениті прізвища Ханенків чи Терещенків? Немає часу і потреби доводити у межах газетної публікації ці очевидні факти, причетність цих небайдужих до пам'яті рідного народу прізвищ... Ось де приклад нам, нинішнім! Отак би й зараз! Невже нинішніх "господарів" життя хвилює тільки "мистецтво" оформлення вітрин їхніх "торгових точок", як правило, "шлунково-кишкового" напрямку?

А як же тоді зреагувати на слова наймудрішої і найвеличнішої у світі Книги книг: "Їжа для черева, і черево для їжі, але Бог одне й друге понищить. А тіло не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла" (1 Кф. 6:13)? Що скажеш, Людино - найкраще і найвеличніше Боже творіння? Для чого живеш? Чого обмежуєш свої й без того обмежені потреби? Де ви, нинішні терещенки чи ханенки, неважливо з якими прізвищами? Що по собі залишите?

Я вірю, що є і будуть ті, кому є що лишати. Бо вони створюють те, що не знищується. Доброчинність і пам'ять людську, пам'ять народу неможливо знищити.

І тепер по київській землі, зокрема, в Кагарлику ходять Терещенки. Як прий-нято казати у таких випадках, всі співпадіння випадкові. Це - мої родичі, до яких я навідуюсь вже не перший рік і навіть десятиліття. На цю розмову мене підштовхнула все та ж Любов Петрівна Ткаченко, коли ми прощались після моїх відвідин музею, і я заповнював люб'язно запропоновану нею "Книгу відгуків". Після цілої сторінки схвальних вражень я ще й насмілився підписатися - "позаштатний працівник газети "Кримська світлиця", культуролог". (Вибачайте, якщо занадто багато на себе взяв...)

Так от, Любов Петрівна делікатно вивідала, до кого ж саме я до Кагарлика приїхав. Я здивувався: а Ви що, весь Кагарлик знаєте? На що почув відповідь, що інакше й бути не може. А тим більше, хто ж не знає шановного діда Павла чи бабу Анюту? І Гришу знаємо, і хлопців його (через музей всі школярі пройшли), і Олю, і твою Валю... Оце-то так!...

Дід Павло і баба Анюта більше десяти років як померли, прожили довге і, мабуть, цікаве, хоч і тяжке життя, вклавши, як щиро вірить Любов Петрівна, свою персональну часточку історії до загальної історії міста і його конкретної частини - так званої Чухіївки. Дві їхні старші дочки Надія і Ніна давно вже не тільки мами, але й бабусі, проживають у Бердянську. Син Григорій все своє свідоме життя присвятив хоч і не цукроварні, але автотранспортній історії рідного міста. Майже все життя за кермом. Автовокзал та інші автотранспортні підприємства Кагарлика - його рідний дім.

Щодо генеалогічного дерева: хоча Григорій Павлович і єдиний син у свого батька, Терещенків у Кагарлику від цього не поменшало. Має двох старших синів - Олександра і Тараса - від першої дружини Ольги, про яку краще за мене знає директорка музею, і по лінії яких давно вже дідусь; і двох менших - Романа і мого тезку Віктора, ну а їхня мати Валентина, як читачі вже здогадались, - рідна сестра автора цих рядків.

Молодші сини, як і належить недавнім випускникам школи, продовжують "гризти граніт науки", мріючи, мабуть, у недалекому майбутньому стати "генералами" української економіки. Можливо, "лаври" тих самих Терещенків дореволюційної доби у доброму смислі не дають їм спокою. Щиро бажаю їм знайти себе у цьому житті, як і належить знаменитим Терещенкам. І піднімати не тільки вітчизняну економіку, а й культуру, як це робили їхні славетні предки...

Віктор СИДОРЕНКО,

культуролог.

переглядiв: