Вишгородська Варта

Приборкані піски

Ольга Семенівна Гуменюк

На лівому березі Дніпра, від греблі Київської гідро-електростанції, на відстані 58 кілометрів до межі адміністративного кордону з Чернігівською областю по гребеню земляної дамби, мов стріла, пролягла на північ добротна асфальтівка. Місцевість тут мальовнича. З одного боку шляху — густий ліс, а з іншого — хлюпоче хвилями рукотворне Київське "море".

Неймовірно, що чотири десятилітя тому на цій довжелезній смузі існувала складна екологічна проблема: штучно створилась піщана пустеля. Вона негативно впливала на довкілля. Про її згубні результати за радянських часів навіть не повідомлялось.

Тоді біля старовинного міста Вишгорода було розгорнуто Всесоюзну комсомольську будову. Споруджувалась Київська ГЕС із гігантським водосховищем для створення глибоководного судохідного шляху у верхів'ї Дніпра. Щоб здешевити роботи та утримати на пологому березі ріки гігантське рукотворне "море" від розливу на рівнині з об'ємом води понад чотири кубічних кілометри, гідробудівники земснарядами намили з дніпровського піску довжелезну дамбу. Крім того, на відстані 200 метрів вони прокопали паралельно водосховищу дренажний канал шириною від 30 до 100 метрів. Таким способом земляною дамбою і дренажними каналами відгородили від затоплення тисячі гектарів рівнинних територій у верхів'ї Дніпра на Лівобережжі. Вперше в країні було запроектовано встановити в машинному відділенні Київської ГЕС робочі гідротурбіни, що встановлені не традиційно у вертикальному положенні, а горизонтально. Перший агрегат гідроелектростанції дав струм у 1964, а останній, двадцятий — в 1968 році.

Незабаром виникла екологічна проблема: на довжелезній вузькій смузі лівого берега Київського водосховища утворилась на загальній площі 2062 гектари пустеля. Вітер піднімав піщані хуртовини, які засипали все навкруги. У багатьох місцях навіть автомобілі не могли їх подолати. Періодично шлях розчищався, але невдовзі знову з'являлись кучугури піску.

У перші роки гідробудівники намагались закріпити дамбу від вивітрювання, завозили сюди родючий грунт, забивали в пісок вербові черешки. Але суховії, глузуючи з їхньої праці, безжально розносили поривами чорнозем, оголювали корінці ще тендітних верб. На місцевості нещадно діяла вітрова ерозія.

Тоді приборкати рухомі піски доручили колективу спеціалізованого відомства — Вищедубечанському лісгоспзагу, нині це спеціалізоване підприємство Вищедубечанське лісове господарство. Колектив на той час мав багатий досвід створення насаджень на непридатних землях для сільського господарства, але з таким складним завданням довелось зустрітись вперше. Закріпити рухомі піски було проблематично. За розробками вчених кафедри дендрології тодішньої Української сільськогосподарської академії виробили стратегію інтенсивного наступу на піски.

З тієї пори минули десятиліття. Тепер — це сторінки історії копіткої праці. Нині в живих серед тих, хто тут працював, залишилась лише Ольга Семенівна Гуменюк. Жінка працювала на посадах помічника лісничого, інженером лісових культур, головним лісничим, начальником відділу лісового господарства. Нещодавно вона пішла на заслужений відпочинок. Під її керівництвом створено ліси загальною площею понад п'ять тисяч гектарів.

— У числі перших, хто створював водоохоронні насадження вручну на цій мертвій землі, були лісокультурниці Валентина Березинець, Христина Микитчик, Катерина Потапенко, механізатор Гаврило Лещенко, — розповідає Ольга Семенівна. — Приборкати рухомі піски допомогла нам шелюга — невибагливий верболіз. Споконвіку місцеві жителі з молодих стебел цього чагарника плели кошики. Шелюга швидко росте, створює розгалужену кореневу систему. Ранньою весною прокладали борозни, клали в них горизонтально стебла лози. Вони давали перші паростки, які наперекір стихії виживали, поступово займали нові площі, закріплювали рухомі піски. У міжряддя паростків лози садили сіянці сосни. На окремих площах лісівники садили молоді деревця берези, липи, тополі, білої акації, вільхи, осики.

Більше десяти років тривала ця копітка праця з приборкання рухомих пісків. До роботи залучались учні місцевих шкіл, різних організацій, створюючи цей незвичайний ліс біля намивної дамби та з обох берегів дренажного канала. Люди перемогли. Молодий ліс розбито на квартали, на більшій площі шелюга давно виконала свою роль, поступилась місцем соснам, березам, іншим деревам. Сьогодні важко повірити, що колись тут на 58-кілометровій прибережній смузі були мертві піски, шаленів вітер, розносив у довкілля пилюку. Крони дерев високо піднялися над землею, утворили суцільне зелене шатро. Земля вкрилась травами. У рукотворному лісі ростуть гриби, гніздяться птахи, живуть дикі тварини. Лісівники проводять тут традиційні санітарні рубки догляду, розчищення, вводять у насадження нові види дерев. Тепер під ретельним доглядом ростуть водоохоронні насадження. З ранньої весни до пізньої осені на всьому відрізку смуги незвичайного рукотворного лісу тепер патрулюють дві спеціалізовані машини, охороняючи насадження від пожеж, бо це узбережжя водосовища стало улюбленим місцем для відпочинку вишгородців та киян, ймовірність виникнення пожеж у такому хвойному лісі, створеному тяжкою працею, дуже велика.

Ця ділянка смуги посаджень нині входить у підпорядкування Старосільського, Ровжівського, Пірнівського лісництв державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство". Щаслива доля випала на ці рукотворні насадження. У лісі, на лівому березі Київського водосховища створено за рішенням Ради Міністрів УРСР від 25 лютого 1980 року на площі 858,8 гектара загальнодержавний ландшафтний "Дніпрово-Деснянський" заказник, а 10 грудня 1994 року Президент України підписав указ про створення загальнодержавного орнітологічного заказника "Журавлиний" на площі 399,1 гектара. Він розташований в північній частині лівого берега Київського водосховища. У цій заболоченій місцевості та гущавині лісу гніздяться рідкісні види птахів і серед них — полохливий чорний лелека.

Микола КРАВЧЕНКО. Фото автора

Київська правда

переглядiв: