Яготинська Варта

Яготинщина - історія Яготинского краю

Українська земля багата родючими чорноземами, надрами, розмаїттям природних умов. Яготинці можуть пишатися своєю історією, унікальною красою природи й людьми, що творять красу на своїй рідній "малій" батьківщині. Ця земля, що знаходиться в центрі України, протягом всієї історії приваблювала до себе багато історичних постатей, що примножили славу і велич України, додали багато цікавого до історичного минулого Яготина.

Землі Яготинського району розкинулись на крайньому сході Київської області, де сходяться межі чотирьох областей. Межує район на північному сході з Прилуцьким районом Чернігівської області, на сході - з Пирятинським і Гребінківським Полтавської області, на південному сході - з Драбівським Черкаської області, на заході - Переяслав-Хмельницьким та Баришівським районами, на півночі - Згурівським районом Київської області.

Територія компактна, дещо витягнута з півночі на південь вздовж річки Супій. Район розташований на лівобережжі Дніпра, по обидві сторони від залізниці та шосейної дороги Київ-Харків.

Про перших поселенців на території нашого краю довідуємось з добранічівської стоянки первісної людини (Капустинська сільрада), яку було відкрито в 1952 р. і досліджено експедицією Академії наук УРСР під керівництвом доктора історичних наук І.Г. Шовкопляса (1921-1977 рр.). Знахідки з розкопок датуються 12-10 тисячами років до н.е. і відносяться до епохи пізнього палентеоліту. Матеріали з розкопок Добраничівської стоянки експонуються в Державному історичному музеї України в Києві, в музеях Переяслава-Хмельницького та Яготина. А на місці розкопок, над ділянкою з залишками найвиразнішого господарсько-побутового комплексу що складався з житла, виробничого центру, великого вогнища поза житлом і чотирьох ям-комор з кістраки мамонта та інших тварин, споруджено будинок. Увесь комплекс, старанно розчищений від землі і не порушений, став основним об'єктом експозиції археологічного музею-філіалу Яготинського державного історичного музею, створеного в 1977 році.

Є також відомості про перебування людини на Яготинщині в епоху міді-бронзи та Київської Русі.

Найдревнішою згадкою річки Супій, по якій проходить західна межа району є "Повчання Володимира Мономаха синам своїм", котре входить в "Повість временних літ" і датується 1085 р. Наводимо дослівний текст: "И на весну посади мя отець в Переяславли перед братьею, и ходихом за Супой". Друга історична згадка Супою відноситься до 1136 року. А про те, що річка слугувала своєрідним кордоном, біля якого крутились войовничі племена половців, писав історик Л.В. Падалка (1859-1922 рр.) Крім того, Падалка писав, що по Супою існували невеликі укріпи-городища, названі місцевим населенням "кугумами".

Береги Супою поблизу Яготина були заселені ще до 1240 р.,тобто до нашестя монголо-татар, чого пізніше ми не спостерігаємо аж до XVI ст. Підтвердженням факту проживання людей на Яготинщині в епоху Київської Русі є виявлені могильники поблизу села Ничипорівка (Чернещина). Одержані результати дослідження цих могильників дають підстави стверджувати, що вони відносяться до типу слов'янських і супроводжували поселення та городища XII-XIII ст.

Початком масового заселення нашого району можна вважати другу половину XVI ст., коли рятуючись від панської неволі, люди почали переселятись на Лівобережну Україну. Переселенці (нам невідомо кто були ці люди) прийшли на півострів, що омивався двома річками. На великому півострові існувало його відгалуження - малий півострів (сучані Підварки), який з трьох сторін був оточений водою, а входом до нього слугував невеликий перешийок суші.

Переселенці оселялись понад Супоєм, на узліссі, біля яру. Пізніше використовувався природній схил яру, де на вручну влаштованих "терасах" насаджували виноград, якого в цій частині України ніде не вирощували. Жителі Яготина, використовуючи природні копалини, займалися гончарством (слід зазначити, що велика кількість керамічних уламків посуду, козацькі люльки, бруси збереглись до нашого часу). Знахідки на березі Супою належать до XVII - XVII ст., що говорить про постійне проживання людей в даній місцевості.

Протягом XVII ст. найбільше поселень виникло на річці Супій: Ничипорівка, Панфили, Фарбоване, Капустинці, Сотниківка, Жоравка, Годунівка. Другий період масового заселення району припадає на XVIII ст., особливо на його першу половину, коли з'явилися села: Кулябівка, Лозовий Яр, Черняхівка, Райківщина, Засупоївка, Богданівка, Супоївка. Переважна більшість сіл розташована по річках району. Вздовж Супою розкинулись найбільші населені пункти району: Капустинці, Фарбоване, Ничипорівка.

В травні 1596 р. через Яготин на Лубни відступало селянсько-козацьке військо Северина Наливайка. Проте, назва містечка згадується вперше в люстрації старостату Переяславського Київського воєводства під 1616 роком. Знаходилось воно на той час в посіданні Януша Острозького. "В тому містечку, - пишеться в люстрації, домів єсть 50, з котрих податків не дають жодних, окрім служби військової... і домів козацьких, котрі не хочуть бути під послушництвом, єсть 50". З цього документа стає очевидним, що за 64 роки (котрі ніяк не описані) Яготин із місцини, що служила для уходів здобитчиків став 100-дворовим містечком, половина жителів якого була козацька.

Про походження назви Яготин існує кілька легенд. За однією з них, назва пішла від того, що на чолі татар, який захопив місто, був Яго. Місцеві жителі вбили його і розіп'яли на високому тині. Інша легенда розповідає, нібито в давнину тут оселився якийсь Яго і володіння свої обніс тином. Є також перекази, що назва походить від прізвища Яготин, яке належало першому поселенцю цього краю.

Можливо, першоназвою є Єготіун, яка згодом набула нинішнього звучання і правопису. В давньоруській мові існувало слово "тиун", яке з XIII ст. трактувалось як "должносное лицо на волоке". Саме в районі такого "волока" - заболоченої частини шляху між двома річками - виник колись Яготин.

Якщо взяти до уваги, що згідно однієї з легенд, слово "яго" - в прямому розумінні - це край лісів, рік і озер, то, можливо, саме звідси походить назва міста Яготина, бо в його північній частині знаходився колись престарезний ліс.

Перші згадки про власників Яготина відносяться до початку XVII ст. Містечком володіли українські магнати Острозькі, Заславські. В 1637 році в універсалі Якова Острянина згадується Яготинський повіт. Згідно зі змінами в адміністративно-політичному устрої України, після визвольної війни 1648-1654 рр. Яготин став сотенним містеком Переяславського полку і називався так аж до скасування гетьманства (1729-1731 рр.), складене гетьманськими урядовцями, зазначало, що Яготин - місто "здавна вільне і до диспозиції гетьманської належить". В деяких історичних джерелах згадуються володіння Ієремії Вишневецького (1612-1651 рр.), пов'язані з Яготином.

За документами першої половини XVII ст. іменувався "вільний степ Яготинський", який знаходився понад р. Іржавець та невеличкими степовими річками Годунівкою, Жоравкою і Чумгаком. Цей одвічний степ довгий час був не заселений, а на початку XVIII ст. на ньому з'являються слободи та хутори, які належать монастирям та козачій старшині Переяславського полку.

Починаючи з XVII ст., в степу Яготинському господарювали Яготинські козаки та посполиті. Вони самочинно рохорювали землі, деякі з них гатили греблі і ставили млини, причому землі, самочинно захоплені, отримали назву "займанщини". Саме займанщини стали першою великою власністю в степу Яготинському. В кінці XVII - на початку XVIII ст. займанщини практично припинилися. Дозвіл на ту чи іншу забудову брали від козацького уряду та місцевої козацької громади.

Заможна старшина, шляхом "займанщини" й купівлі, а іноді і самочинно захоплювали великі території колись вільного козацького степу Яготинського і вже в першій половині XVIII ст. виникають поміщики-землевласники, як Лизогуби, Безбородьки, Сулими, Іваненки та інші.

В Яготині одним з перших поміщиків був переяславський полковник Василь Танський, який збудував у містечку свою економію і мав у околицях Яготина земельні наділи, які з кожним роков збільшував, використовуючи владу полковника.

В 1757 р. імператриця Єлизавета Петрівна подарувала Яготин з навколишніми селами графу К.Г. Розумовському, генерал-фельдмаршалу, останньому гетьману Лівобережної України (1750-1764 рр.). Яготин з подарованими і купленими гетьманом селами увійшов до складу 8-го (із 9-ти) округу маєтків К. Розумовського. Існує й інша версія, згідно якої Кирило Розумовський придбав Яготин у полковника Василя Танського. В економічному житті Яготина відбулися помітні зміни.

В 1762 р. було закладено велику шовковичну плантацію. Після скасування гетьманства (1764 р.) Розумовський переїхав до Яготина, де в 1765 р. руками графських підданих для водяного млина на річці Супій було споруджено величезну греблю, яка вражала сучасників своїми розмірами. Граф І. Сіверс, перебуваючи в Яготині в гостях у гетьмана Кирила Григоровича, в 1796 р. писав: "Греблю для штучного озера можна порівняти з грабарними працями античних римлян". Спорудження греблі обійшлося графу в 22 тис. срібних крб. Вона утворила на річці Супій велике й гарне озеро (воно існує й нині). Величезне озеро стало невід'ємною частиною Яготина і водночас прикрасило графський маєток.

На ринковому майдані містечка Розумовський наказав збудувати кам'яну церкву (1800 р.) вишуканої архітектури (зруйнована в 1936 р.)

При ній існувала церковна бібліотека та дві церковно-приходські школи.

Було створено ряд промислових підприємств. Німець Штром у 1805 р. заснував панчішну фабрику на иісцевій сировині, де діти яготинських кріпаків на двох верстатах виготовляли рукавиці, повстяні й шовкові й шовкові панчохи.

За даними 1846 р., більшість яготинців - близько 600 осіб були кріпаками і лише 225 належали до козаків. На кріпосній суконній мануфактурі 230 робітників виготовляли за рік 3500 аршинів тонкого і грубого "солдатського" сукна. Вартість виробленої продукції досягала 60 тис. крб. Готове сукно продавалось на роменських, харківських та інших ярмарках України.

Куплена Розумовським садиба невеликий будиночок та 29 десятин присадибної землі. Поступово гетьман прикупив сусідні землі та садиби про що залишились перекази та записи в архівних документах. Розширивши земельні володіння, Розумовський почав розбудовувати маєток. В Яготині з давніх-давен існує легенда про те, як граф лише за одну добу, надіславши в Київ тисячу возів і таку ж кількість кріпаків, розібрав свій маєток у столиці і перевіз з берегів Дніпра на береги Супою. Цим самим Розумовський уник тимчасового розташування в своєму палаці царських військ, які йшли на війну з Туреччиною (1768-1774 рр.)

Після смерті гетьмана Яготин в числі інших земельних володінь дістався його сину Олексію (1748-1822 рр.) - відомому дипломату, міністру народної освіти, одному з найосвіченіших людей свого часу. При Олексієві Розумовському Яготинська садиба була перебудована, збудований розкішний палац з флігелями, спланований грандіозний парк, теплиці, оранжереї з заморськими рослинами та виноградниками. Граф Олексій Кирилович сприяв збагаченню парку рідкісними рослинами, які були привезені з його підмосковного саду, котрий вважався до 1820 р. одним із чудес Москви.

Архітектурний ансамбль (за проектом Адама Менеласа) відповідав новій тенденції в будівництві заміських маєтків в останній третині XVIII століття, тобто у відмові від суміщення в палаці житлових і господарських функцій та будівництві цілої групи невеликих будівель житлового і господарського призначення. Найбільш ранній опис Яготинського архітектруного ансамблю зустрічається в книзі Отто фон Гуна "Поверхностные замечания по дороге от Москви в Малороссию к осени 1860 г". Про головний будинок автор говорить:

"... В середині будівель - головний корпус в два поверхи з 4-ма флігелями по обидві сторони - по чотири з кожної".

Першими з відомих нам зображень головного будинку і павільйонів - флігелів є акварелі П.Є. Лазарєва: "Дорога на Яготин" і "Ставок у парку" (датована кінцем XVIII - початком XIX ст.). Вони зберігаються у фондах Національного художнього музею у м. Києві.

В 1802 р. дочка Олексія Кириловича Розумовського - Варвара вийшла заміж за князя Миколу Григоровича Рєпніна, отримавши в якості посагу, Яготинський маєток.

Рід Рєпніних - це широка гілка на древі української і російської генеалогії - гілка роду князів чернігівських. Його доля варта історичного роману. рід Рєпніних ведеться ще від часів святого князя Михайла Всеволодовича Чернігівського, від якого веде родовід його батьківський рід Волконських і материнський Рєпніних. За велінням Олександра I зі смертю генерал-фельдмаршала Миколи Васильовича, онуку (по дочці) останнього Рєпніна було дозволено носити прізвище Рєпніна-Волконського.

Його рідні брати звалися й далі Волконськими, а один з них Сергій був відомим декабристом.

Микола Григорович (1778-1845 рр.) і Варвара Олексіївна (1776-1864 рр.) прожили довге і щасливе життя.

М. Г. Рєпнін-Волконський - герой Аустерліца, колишній віце-король Саксонії (1813-1814 рр.) генерал-губернатор Малоросії (1816-1835 рр.). На цих датах зупинимось детальніше. Отже в 1816 р. М. Г. Рєпнін був призначений генерал-губернатором Малоросії. місцем його перебування стала Полтава. Історики свідчать, що на цьому важливому державному посту князь відрізнявся широтою поглядів, гуманністю, захищав інтереси селян. Відомо, що М. Г. Рєпнін став ініціатором викупу з кріпацтва актора М. С. Щепкіна. Особистість М. Г. Рєпніна заслуговує на глибоку повагу. Учасник війни з Наполеоном, член Державної Думи, знавень багатьох мов, історії, літератури, мистецтва - цей перелік не вичерпує всіх інтересів і занять Рєпніна.

... Післяперебування за кордоном (Женева, Дрезден, Флоренція і Рим) - в 1842 році Рєпніни повертаються в Яготин - єдиний на той час маєток, що залишився у їх власності.

Повернувшись на батьківщину, князь приводить в належний лад багатотомну бібліотеку та впорядковує багатий документальний архів. Бібліотека в Яготининському маєтку складалась з 30 тис. томів: це були особисті книжки фельдмаршала М. В. Рєпніна, численні книжки з гербом Кирила та Олексія Розумовського, книги, куплені Рєпніними у Франції, серед яких рідкісні видання. Серед багатств маєтку надзвичайно цінне і прекрасне зібрання картин і гравюр першокласних європейських та російських художників, багато художньої бронзи, рідкісної порцеляни, кришталю, меблів. Започаткував художнє зібрання ще в 1740-х роках Кирило Григорович Розумовський, який надавав перевагу роботам італійських майстрів живопису XVIII сторіччя. Часто це парні композиції, що найкраще пасували до інтер'єрів гетьманської резиденції в Батурині (Антоніо Йолі "Інтер'єр храму св. Петра у Римі", "Інтер'єр Пантеону"). Цікавою є портретна галерея колекції з творами відомих майстрів. При Рєпніних види Дрездена - пензля російського пейзажиста Андрія Юхимовича Мартинова, очевидно, були замовлені художнику князем М. Г. Рєпніним на пам'ять про його особисту участь у битві під Дрезденом, а також про його турботи з відбудови міста та знаменитої картинної галереї у часи, коли князь обіймав посаду генерал-губернатора Саксонії.

Після 1917 року яготинську колекцію, частинами якої були надзвичайно цінний документальний архів та бібіліотека, спіткала доля багатьох спустошених дворянських гнізд.

У 1919-1925 рр. книги, картини, гравюри та предмети старовини розійшлися музеями Києва, і в наступні роки частина їх потрапила до інших музейних колекцій України та Росії, частина була втрачена під час варварських "сталінських" розпродажів Держторгу (1928 р.) та у роки Другої світової війни.

За євангельським словом, "Ніхто, запаливши свічку, не ставить її у закритому місці, ні під посудиною, але на свічнику, щоб ті, хто входить, бачили світло..." Світло..." Світло духовних скарбів маловідомого на сьогодні зібрання бачили Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Глінка, В. Лукашевич, Є. Гребінка, М. Макаревич, Марко Вовчок. Дворянські традиції колекціонування були продовжені родинами Терещенків, О. Гансеном та В. Щавинським.

Російський мандрівник Глаголєв в 1823 р. писав: "Самое расположение княжеского дома с флигелями и садом есть игра прихотливой фантазии автора". Дом отделяется от озера цветником и стоит против острова, покрытого густым лесом". Тож, не дивно, що Отто фон Гун писав про Яготинський парк: "... Не дивитесь, отнють, нашедши посреди Украины растения из всех частей света..."

Відомо, що для створення парку був запрошений садівник Пельц, який багато років працював у Парижі та Лондоні. Пізніше, наслідуючи нову течію, Яготинський парк перебудували за рекомендаціями М. А. Львова, який хотів поєднати "сельские красоты... непосредственно с городским великолепием". Таким чином, Яготинський парк поєднав у собі принципи вільного планування архітектурно-паркових ансомблів міського будівництва кінця XVIII сторіччя.

Багатьох історичних постатей полонила краса графського маєтку. Зокрема, про свої враження писали князь Долгорукий, вже згаданий вище мандрівник Отто фон Гун та Глаголєв. 2 жовтня 1805 року до Яготина завітав Отто фон Гун, він був у захваті від будівництва: "Здесь созидается целый свет, и все в новейшем вкусе, по планам Менеласа, а производит строение здешний архитектор Годегард, и не более, как в три года почти уже привел к концу".

З того часу, як М. Г. Рєпнін оселився в Яготині (1842 р.), містечко стало центром інтенсивного культурного життя. Сюди приїздили декабрист О.В. Капніст, ентограф В. Л. Лукашевич, поет Є. П. Гребінка, художник В. І. Штернберг, письменник М. В. Гоголь, історик М. А. Маркевич, композитор М. І. Глінка, поет Т. Г. Шевченко.

З покоління в покоління передається пам'ять про перебування в Яготині Великого Кобзаря. Починаючи з першого приїзду 2 липня 1843 р. і всі інші дні його гостювання в князівському маєтку Рєпніних вчорашнього кріпака тепло приймали в цій шановній родині. Шевченкові був відведений будинок флігель князівського палацу, стіни якого він прикрасив власними малюнками. Зараз його в народі називають флігелем Шевченка. У вересні 2003 р. відновлена будівля була святково відкрита для яготинців та для гостей міста, і увійшла до складу Яготинського державного історичного музею.

Перебування Шевченка в Яготині позитивно вплинуло на розвиток творчості поета. Тут Великий кобзар записав народні пісні "Соколе мій, чоловіче", "Ворони клюють", написав поему "Тризна". З мистецьких творів Т. Шевченка, виконаних у Яготині, відомі: груповий портрет онуків князя, графічний автопортрет 1843 р., малюнок із серії "Шевченко малює селянський двір", та дві копії портрета М. Г. Рєпніна, роботи Й. Горнунга (саме це стало однією з причин першого приїзду).

Автопортрет і "Тризну" з присвятою "Душе с прекрасным назначеньем..." Шевченко подарував доньці князя Рєпніна Варварі Миколаївні, за свідченням сучаників, молода княжна була поруч видатної блискучої особистості свого батька головним променистим центром Яготинського будинку. Добре освічена, здібна, ерудована, вона була поетові другом і помічником, переписувала його рукописи, перекладала іноземну літературу. Глибокий творчий дар Шевченка полонив княжну. "Нельзя было не восторгаться им: читая дивные свои произведения, он делался обворожительным... Он одарен был больше чем талантом, ему дан был гений", - писала вона своєму духовному наставнику Шарлю Ейнару. Варвара Миколаївна захоплювалась його генієм, вболівала за нього, цікавилась творчістю і застерігала від невірних кроків. "Я очень привязана к нему, и не отрицаю, что, если бы я видела с его стороны любовь, я может быть, ответила ему страстью", - читаємо в одному з листів до Ейнара.

Вона хотіла бачити його духовним і світлим, а він був живим, легко захоплювався жінками, любив веселі холостяцькі компанії. Небайдужий до Ганни Закревської, дружини поміщика Платона Закревського, Шевченко часто від'їздив до Березової Рудки. Він написав портрет Ганни та два вірші "Г. З." ("Немає гірше, як в неволі..."), "Якби зустрілися ми знову", згадуючи в засланні "колишнєє святеє диво".

Шевченку імпонували прояви уваги з боку княжни Варвари, проте сам він залишався стриманим у своїх почуттях і ставився до неї як до доброї і "прекрасної душі".

Під впливом Шевченка Варвара Миколаївна почала писати. Вдалою пробою пера вважається оповідання "Дівчинка". Поет сказав, що це "страшна поезія" і що він "ніколи за своє життя не відчував подібного". Відгук поета надихнув княжну на роботу над повістю про Шевченка "Німа любов". В головних героях твору Березовського і Радимовій ми без сумніву впізнаємо Шевченка і Рєпніну. В реальних життєвих картинах повісті Шевченко постає як в позитивному, так і негативному світлі, і саме тут Варвара вперше назвала поета геніальним.

Серед Яготинських домочадців Тарас Григорович виявляв особливу симпатію до Глафіри Псьол, наймолодшої з трьох сестер-сиріт, які були родичками М. В. Гоголя та вихованками Варвари Миколаївни. За словами Рєпніної, Глафіра зачарувала Шевченка і "зоря чистої поетичної любові спалахнула і нім". І не тільки Шевченка. Люди, які знали Глафіру Іванівну, не можуть забути її розумної і світлої витонченості, поєднаної з незвичайною обдарованістю. З малярських робіт Глафіри відомі альбомний портрет Шевченка, портрет Варвари Миколаївни, княгині Варвари Олексіївни, портрет князя Рєпніна та чоловіка художниці П. Дуніна - Борковського.

Чудовим поетичним даром, який високо цінував Шевченко, володіла Олександра Псьол. Із поезій Олександри особливо подобалась Тарасу Григоровичу "Свячена вода": "А переверніть пудові журнали, та пошукайте, чи намає там чого-небудь такого, як "свячена вода" - і не шукайте, бо їй - Богу, не знайдете". Шевченко згадував вірш і на засланні і просив свого друга Андрія Івановича Лизогуба прислати йому цей вірш, щоб "свячена вода" зросила його "в'януче серце". Через усе життя Олександра пронесла в своєму серці палку любов до Т. Г. Шевченка. Вона проводжала його в останню путь.

Заслання в Орську фортецю не припинило зв'язок Т.Г. Шевченка з Яготинськом товариством. Дізнавшись про арешт поета, В.М. Рєпніна клопотала про його звільнення і полегшення його долі. Вона просила шефа жандармів графа Орлова дозволити Шевяенку малювати, посилала літературу, писала листи. Спогади про Яготин були для Тараса Григоровича підтримкою в тяжкі хвилини туги за рідною Україною. В листі до Варвари Миколаївни він написав такі зворушливі слова: "Всъ дни моего прибывания когда-то въ Яготынъ єсть и будуть для меня рядъ прекрасныхъ воспоминанинаній.."

В 1948 р. Яготинський маєток відвідав М. В. Гоголь, з яким Рєпніни зблизилися за кордоном. "Гоголь был у нас в Яготине, куда мы с моей матерью приехали из Одессы. Гуляя со мной по саду, Гоголь восхищался деревьями и сравнивал их с мизерной растительностью Одессы", - писала В. Рєпніна.

За статистичними даними 1859 р. в Яготині були так званні "местечковые" володіння та козацькі. Існувало 2 церкви, поштова станція, завод, базар, 4 ярмарки. Проживало 1875 чоловік. Була збудована перша лікарня, де працював 1 лікар і 4 фельдшери.

В 1866 р. Яготин проходили Софії Дмитррівні Рєпніній, уродженій Волконській, і він належав її нащадкам до 1917 р. Її чоловік, князь Микола Васильович Рєпнін, завжди з любов'ю ставився до Яготина. Яготинський архів і бібліотека були приведені ним у зразковий порядок.

Економіка кінця XIX початку XX ст. була представлена в Яготині фабрикою льняного прядива, кінним заводом напівпородистих англійських коней, тваринницькими фермами, вальцьовим паровим млином, заводом штучних мінеральних вод, слюсарною майстернею, друкарнею. В 1910-1911 рр. збудований цукровий рафінадний завод. Значною подією було введення залізниці, яка зв'язала Яготин з Києвом і Харковом.

За переписом 1900 р. в Яготині налічувалось 2832 жителі, переважали селяни й козаки. з ремесел було поширене бондарство. Яготинська волость мала 19 сільських общин. Працювали 2 церковнопарафіяльні і земська школи та міністерське двокласне училище, відкрите 1882 р.

На початку XX ст. в містечку загострились класові суперечності. Листопадові заворушення 1905 р., коли повсталі селяни напали на рокитнянську економію Вадима Рєпніна та на маєток Худолія в Яготині, булипридушені каральними загонами царських військ. Хвиля повстань і бунтів прокатилась і по селах Яготинської волості, зокрема Сотниківці, Тамарівці, Лісняках.

Після лютневої революції 1917 р. в Яготині була створена Рада робітничих і солдатських депутатів. У лютому 1918 р. було встановлено Радянську владу. Але, фактично, ця влада утвердилась тільки на початку 1920 р. (за чей час владу захоплювали австро-німецькі війська, потім петлюрівці, деніківці).

Виникли комітети незаможних селян, які повели розподіл колишньої поміщицької і куркульської землі між незаможним селянством. В січні 1920 р. пройшли вибори до Рад. Навесні 1920 р. містечко було окуповане поляками.

У 1921 р. у Яготині проживало 6573 жителі. З 1923 р. Яготин став районним центром Прилуцького округу Полтавської губернії.

Кооперативний рух в районі 1927-1928 рр. характеризувався створенням ТСОЗів, які стали перехідним етапом до створення колективного господарства. В 1934 р. селяни Яготина і Лісняків об'єднались в 9 колгоспів. Працювали також рибгосп, бурякорадгосп при цукрозаводі, МТС.

З 1932 р. Яготин був у складі Харківської, а з 1938 р. Полтавської, з 1954 р. знову Київської обл.

Голодомор 1933 р. увійшов в історію Яготинського району чорною сторінкою, знищивши тисячі селян. Ті дні у свідків цього людського горя не можуть стертися ні з серця, ні з душі, ні з пам'яті. Про це нагадують нинішньому поколінню встановлені в селах району пам'ятні знаки.

Репресії 30-х років також забрали багато життів безневинних яготинців. Були репресовані колишній головний лікар Яготинської лікарні О.Г.Вороний, письменник Д.П.Гордієнко (із 25 років тюремного ув'язнення відбув 19), поет П.М.Педа, письменник О.А.Слісаренко, літературознавець С.Г.Козуб. Руйнувались архітектурні пам'ятки: унікальна Свято-Троїцька та Різдва Богородиці Ліснянська церква, будівлі маєтку Розумовських-Рєпніних.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в Яготині налічувалось три середніх і одна семирічна школи, а також робітфак Київського сільськогосподарського інституту. У 1936 р. відбувся перший випуск десятикласників. В місті діяла лікарня.

Відбулися зміни і в культурному житті яготинців. У 1920 р. робітники організували при цукрозаводі драмгурток, а з кінця 1921 р. - клуб, в якому демонстрували кінофільми, працювали бібліотеки та гуртки. В 30-х рокам центром культурно-масової роботи став районний Будинок культури.

Коли над країною нависла загроза німецько-фашистського поневолення, доросле чоловіче населення пішло на фронт. Жінки, підлітки й старі зирали й відправляли в глиб країни врожай, евакуювали заводське обладнання, майно колгоспів. У приміщенні Яготинської школи №1 влітку 1941 р. був розташований військовий госпіталь. Відважно воювали яготинці проти загарбників на фронтах і партизанських загонах. Яготинщину прославили двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник танкових військ А. Г. Кравченко (с. Сулимівка), двічі Герой Радянського Союзу, льотчик майор М. З. Бондаренко (с. Богданівка); Герої Радянського Союзу: старший лейтенант, артилерист І. В. Борщик та гвардії лейтенант В. І. Кравченко (с. Годунівка), генерал-майор авіації А. І. Гирич (м. Яготин), механік-водій хімічного танка І. І. Бранець (х. Рокитне), молодший сержант, зв'язківець В. Ф. Кайдаш (м. Яготин).

Також незабутній подвиг повних кавалерів орденів Слави: мінометника М. Н. Дубошія, розвідника В. І. Ходуса, сапера-гвардійся Є. Д. Гелевери, кулеметника М. І. Козлова, підпільників з с. Фарбоване на чолі з директором школи М. І. Яценком, партизанки Фені Мотильової (вчительки), партизанів Київського загону "Перемога або смерть" на чолі з С. Я. Осєчкіним, бійців загону ім. Чапаєва, що діяв на Переяславщині та партизанів загону імені Щорса.

Захопивши 15 вересня 1941 р. Яготин, фашистські окупанти встановили режим лютого терору й насильства. Місто зазнало масових руйнувань. Були зруйновані корпуси цукрозаводу, елеватора, молокозаводу, МТС, школи, житлові будинки, електростанція та інші об'єкти. Окупанти жорстоко придушували найменший опір населення, але це не зламало волі яготинців до боротьби.

Визволили Яготин 21 вересня 1943 р. війська 40-ї армії Воронезького фронту.

Серед поневолених мирних жителів - 3200 юнаків і дівчат з нашого району. Рабську працю, розлуку з Батьківщиною, напівголодне існування та приниження - все довелося витримати на чужій землі.

Яготинщина втратила у ці буремні роки 1884 мирних жителів, які були розстріляні фашистами, з них 155 жінок і 119 дітей, 3913 полягло смертю хоробрих на фронтах. Наприкінці вересня 1941 р. в Яготині був влаштований табір для військовополонених, в якому перебувало близько 2 тис. чол. Великий концтабір знаходився в с. Сулимівка, де перебувало близько 10-12 тис. чоловік. За час окупації, яка тривала два роки, фашисти заподіяли збитків на суму 864 млн. 596 тис. крб.

Фронтові дороги привели наших бійців до лігва фашистської Німеччини - до Берліна. І на Параді Перемоги 9 Травня 1945 р. в Москві, в шеренгах переможців крокували двічі Герой Радянського Союзу А. Г. Кравченко, Герой Радянського Союзу В. Ф. Кайдаш, воїни-земляки С. Д. Бусло, С. Г. Батрак, Д. П. Ясьмо, П. П. Толстий, К. П. Книш.

Нині у нашому районі - 4230 учасників війни. Серед них - 343 учасників бойових дій, 251 інвалід війни.

В 1943-1944 рр. на території Яготина відновили 9 колгоспів (а в 1950 р. їх стало вже 24), 1 радгосп. Створювались тваринницькі ферми, МТС. Діти сіли за парти.

В 1960 р. створена Яготинська птахофабрика, яка давала району мільйонні прибутки. Науковий потенціал району з 1963 р. представляла Панфильська дослідна станція рільництва, осушення, селекції й насінництва.

В економіці району 70-х років провідне місце належало цукровому заводу ім.Ілліча та експериментальному заводу Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрової промисловості.

Крім того, в районі діяло: маслозавод, хлібзавод, завод продтоварів. Згодом стала до ладу газокомпресорна станція, механічний завод, комбікормовий завод, асфальтовий завод, завод "Будпластик", цегельний завод.

Внаслідок реформи аграрного сектора, в районі створено 14 сільськогосподарських підприємств.

Чисельність працюючих в них складає 2218 чол. Загальна площа сільськогосподарських угідь становить 48 тис. 541 га, земель що входять до адміністративно-територіальних одиниць - 62 тис. 794 га.

У 1959 р. з волі жителів міста у Яготині споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Автор проекту - М. П. Малинка, місцевий художник і скульптор, а також К. Ф. Козинець, художник-любитель, механік цукрового заводу.

З ініціативи і стараннями О. С. Непорожнього, основоположника музейної справи на Яготинщині, в 1972 р. був встановлений пам'ятник молодому Шевченку роботи народного художника України І. М. Гончара.

З метою увіковічення пам'яті про подвиг героїв Великої Вітчизняної війни методом народної будови було споруджено й відкрито Алею Слави (1986 р.), символ незгасної пам'яті полеглим солдатам і скульптурну Галерею героїв-земляків (1984 р.), яка розміщена в мальовничому куточку парку і представляє всіх Героїв Радянського Союзу Яготинщини.

Про здоров'я населення дбають медичні працівники 4 лікарень району та 18 фельдшерсько-акушерських пунктів, центральна районна аптека та 15 її підрозділів. У штаті ЦРА - 49 працівників, з яких 18 фармацевтів і 14 провізорів.

На Яготинщинідіють 3 загальноосвітні школи в місті та 19 в селах району, матеріально-технічне оснащення яких в задовільному стані. Майже в кожній школі, і найголовніше, що і в сільській місцевості, дитина має змогу опанувати комп'ютерну науку ы практику, користуватись навчальними послугами выдеотехныки, набиратись знань в оновлених класних кымнатах, укомплектованих новими меблями.

Галузь освіти представлена також двома училищами. СПТУ-11 (1981 р.) Нині Яготинське ЦПТО та Чорнобильське медучилище. СПТУ було створене з метою підготовки висококваліфікованих молодих спеціалістів для народного господарства, котрі були б конкурентноспроможними на ринку праці. Училище готує трактористів - машиністів, електромонтерів, малярів, електрозварників, водіїв категорій В, С, кухарів, продавців та робітників інших спеціальностей. Педагогічний колектив училища плідно працює за для розширення комплексно-методичного забезпечення, обладнання навчальних кабінетів та майстерень, впровадження нових форм і методів організації навчально-виховного процесу.

Чорнобильське медучилище (1954 р.) було евакуйоване в Яготин в 1986 р. після аварії на Чорнобильській АЕС. Це заклад, де за короткий термін після школи молода людина може стати кваліфікованим спеціалістом, сформуватись як особистість. Цьому сприяє рейтинг закладу, адже вкотре за під сумками тестових завдань "Кром-М" від виборює перше місце серед 4-х подібних закладів області. Таким досягненням сприяє досконала матеріально-технічна база, 7 лабораторій та 16 кабінетів доклінічної практики, навчальні кімнати, оснащені сучасними тренажерами та інструментарієм. Кабінети та лабораторії училища максимально наближені до кабінетів у лікувальних закладах.

Маємо в районі і вищий нвчальний заклад - Міжрегіональну Академію управління персоналом (2000 р.), який дедалі впевненіше заявляє про себе на науковій, культурній і політичній арені. Візиткою цього закладу є високий рівень студентського самоврядування. За роки його існування зросла кількість студентів, які здобувають освіту на факультетах правознавства, економічному, фінансового менеджменту, фармацевтичному, журналістики, туризму, практичної психології та ін.

Центром музичної культури в місті і районі є Яготинська музична школа (1958 р.), перша реорганізація якої відбулась в 1981 р., після чого були відкриті нові відділи: музичний, хореографічний, образотворчий. Друга реорганізація школи відбулась в 1990 році. На базі колишнього філіалу школи "Цукрозавод" було створено самостійну музичну школу. Половина викладацького колективу стала працювати в тій школі. За роки свого існування школа мистецтв часто нагороджувалась грамотами обласного управління культури та Міністрества культури за успіхи в навчально-виховному процесі.

В 1993 р. при школі почав працювати оркестр народних інструментів викладачів школи, який через шість років підтвердив звання народного аматорського колективу (керівник Дьогтяр М.В.).

В 1996 р. був створений ансамбль з викладачів "Орхідея", який через три роки отримав звання "Народний аматорський колектив" (керівник заслужений працівник культури України Кучерявий В.Л.). Школа мистецтв в числі кращих шкіл області. Хореографічне відділення бере участь у обласних конкурсах-фестивалях "Дебют", а образотворче - у всіх обласних конкурсах.

14 викусників школи стали професійними художниками, близько 100 випусників - професійними музикантами, які працюють в різних регіонах України, за кордоном.

У затишному місці Яготина усміхається вікнами до сонця двоповерхове приміщення - районний Будинок дитячої та юнацької творчості (БДЮТ).

Будинок дитячої творчості - це більше 700 юних яготинців віком від 5 до 18 років, які тут здобувають знання, гатрують душі, розвивають свої здібності, цікаво прводять дозвілля, вчаться творити своє життя. При БДЮТ існує козацький курінь, де юні козаки здійснюють пішохідні та кінні походи, проводять розкопки поселення козацької доби та ін. Для підростаючого покоління це серйозна школа патріотизму, де гартуються юні серця.

Яготинська дитячо-спортивна школа сьогодні - це авторитетний заклад. З року в рік краще виступають вихованці ДЮСШ, їм підкоряються все вищі вершини спортивної майстерності. З року в рік тренери навчального закладу вносять свою значну частку у виховання підлітків.

Для відпочинку яготинців створені культурно-освітні заклади: районний Будинок культури, 10 будинків культури та 13 клубів в селах. Діють 25 бібілотек, з них 5 в місті, з книжковим фондом, що складає 251 тис 747 екзкмплярів книг.

Усі заклади культури забезпечені кадрами. 11 колективів, які працюють на теренах культури району носять звання "народний". Серед них - неодноразовий учасник обласних та всеукраїнських заходів - хор ветеранів війни та військової служби "Солдатська пам'ять" (засновник Кучерявий В.Л.). Для успішного функціонування колективу у 2003 році облаштували кімнату, де створений музей хору.

Протягом останніх 5-ти років у районі діє муніципальний духовний оркестр, який нині налічує 25 учасників. Оркестр виконує твори класичних, джазових та сучасних авторів, котрий, як і хор "Солдатська пам'ять", став учасником звіту Київщини у Національному Палаці "Україна" у м. Києві. Муніціпальний духовний окрестр (кер. Третяк В. І.) є учасником чи не найбільшої кількості свят, а його репертуар щораз збагачується і новими мелодіями, і тими, що родом з чиєїсь зрілості, юності, дитинства... Тут і незабутнє "Прощання слов'янки", і "Пісня про Яготин", автоматом тексту і музики до якої є Заслужений працівник культури України В. Л. Кучерявий.

Серед промислових підприємств на сучасному етапі лідирує ВАТ "Яготинський маслозавод" (1956 р.), який є флагманом молокопереробної промисловості Київщини. Досягнення заводу були відзначені на Всеукраїнському відкритому рейтингу популярності та якості "Золота фортуна". В 2002 році маслозавод нагороджений "Золотою медаллю" за бездоганну якість продукції та послуг.

Не менш важливою і необхідною є продукція й інших підприємств, зокрема СТ "Яготинський хліб" (1960 р.), який випускає 54 види продукції і успішно нарощує обсяги виробництва, забезпечуючи хлібобулочними виробами не тільки яготинців, а й сусідні райони. Яготинський консервний завод ДП "Стара Фортеця" (2004 р.) - це потужне підприємство із сучасним технологічним обладнанням, де робиться все, щоб збільшувати осяги виробництва, задовольняти потреби найвимогливіших споживачів завдяки дуже смачній і конкурентроспроможній продукції торгової марки "Саме Той" як на українському так і на закордонних ринках.

Питома вага промислової продукції ТОВ "Ідекс" в загальному обсязі по району становить 56,2 відстотка. Сьогодні це товариство є одним з найпотужніших м'ясопереробних підприємств в Україні, яке за добу виробляє до 70 тонн ковбасних виробів.

За період існування ВАТ "Яготинський завод продтоварів" (1954 р.) працювали цехи з виробництву вина, ковбаси, карамелі, печива, кукурудзяних паличок та ін. Нині починається відновлення роботи цехів з виробництва цих видів продукції.

Державне підприємтсво "Яготинський рибгосп" працює по відновленню технології інтенсивного рибництва. В риборозпліднику вирощується високопродуктивний зарибок різних видів риб для зариблення ставів. Товарне рибництво в Яготині існує з навніх часів, з появою ставу Великий Супій, площа якого біля 700 га.

ВАТ "Яготинський механічний завод" (1971 р.) було засновано на базі механічних майстерень Яготинського цукрозаводу. За роки свого існування він перетворився не тільки на самодостатнє підприємство, а й став одним з флагманів промисловості Яготинщини. Основними завданнями заводу є виготовлення обладнання на замовлення промислових підприємств. Вироби машинобудівників відомі за межами України.

переглядiв: