Світ

Де проходить кордон Росії?

Фото-колаж «Конфлікти та закони»

Якщо врахувати путінський постулат, що кордон Росії проходить там, де звучить російська мова, то він – кордон – проходить саме в Херсоні, а точніше - через державний театр ім. М.Куліша (донедавна мав статус «український»), а ще точніше – через херсонську адміністрацію, а щоб вже не помилитись – через її російськомовне серце. І це не метафора чи якесь там художнє перебільшення - серце у херсонського адміністративного чиновника навпіл розколото державною російською границею, а над ним, над тим кровогонним органом, воссідає двоголовий мутант – російський орел. І гаракає той орел несамовито державною «слов’янською мовою», вигодованою на угро-фінському та татаро - слов’янському діалектах.

Не годилось би державному чиновнику з українською пропискою і собі надимати державні великоруські щоки, так нема ж йому «предпісанія» на каком язикє разговарівать, воно, положім, «по-руському какось льокше», но так, обратно ж, - двє голови у того орла і обє братскіє: одна голова ще з часів російських божественних помазанніков, сиріч, монархов, дивиться, щоб їй зажерти на заході, а друга - якби-то ухопити-увірвати на сході, і мліє, тане серце у вірнопіданого українця, обратно ж, «хохла», бо йому дух спирає від щастя читати у Гоголя, як ми царям служили і не ганьбилися у самої німецької повії цариці Катерини в ногах валятись, то й нам не зась! Нема, нема в Херсоні, в академічному колись українському театрові «визначеного мовного статусу» - аж дрижить від задоволення повідомляючи про встановлений «історичний факт» заступник чи заступниця голови Херсонської обласної державної адміністрації А.Граділь - все є у херсонського чиновника: є добряча зарплата державного службовця, запроваджена Верховною радою за часів головування у ній О.Мороза, є українська земля, де виросли дачі перефарбованих з часів комунізму урядовців, є сивий козацький Дніпро, що постачає до столу чиновника тараню, лящів і таких, як крокодилів, щук! А херсонські помідори! а красені кавуни, як годовані підсвинки!- все є, а «мовного статусу» для ще недавно українського театру ім. М.Куліша нема! Так ніби і не було і ніколи не знала херсонська театральна сцена великого українця Щепкіна – «актора чудо-юдо», як писав хтось з критиків про його виконання Чупруна у «Москалеві-чарівнику» І. Котляревського, не було корифеїв українського театру разом з безсмертною Марією Заньковецькою (А.Чехов зробив їй дарунок зі словами «бессмертной от смертного», а Л. Толстой просив у неї на пам’ять хусточку, якою Заньковецька витирала сльози на сцені), та й кулішеве «Соло на флейті» і досі мабуть звучало б тужливою нотою, якби не Соловки та не Сандормох! Але що до того вчорашньому радянському чиновнику, що ще вчора зливав (неначе якусь рідину!) всі народи Союзу в єдину совєцькоросійську спільноту!

«На сьогодні у репертуарі театру від загальної кількості вистав та музичних вистав-концертів,- (що не кажіть-здобуток херсонської адміністрації!) - 50 відсотків україномовні» -так, порадившись, херсонські чиновники відписали офіційного листа у відповідь на протест ветеранів – державників Києва на відверте зневажання державної української мови у державному та ще й академічному Херсонському обласному музично-драматичному театрі, де і слово «український» просто викинули з назви. Може, у Херсоні є хоч один глядач, який не розуміє української мови або розуміє лише через перекладача? Так для кого решту 50 відсотків театральних вистав грають херсонські актори неукраїнською, недержавною мовою? І що за мету ставлять собі адміністратори -«обрусителі» степового українського краю, немов вже партія регіонів і справді вийшла з мовним ножем в бій проти «насільственной українізації»?

Ви гадаєте, що херсонський державець плекає шевченківське визначення двох губителів України - Петра першого і Катерини другої?

«Отой перший, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доконала

Вдову-сиротину».

Послуговуючись нашою диво-Конституцією, яка забороняє розпалювання міжнаціональної ворожнечі, але не забороняє на підставі відсутності «державної обов’язкової ідеоології» прославляти її нищивників і одвічних ворогів, херсонська влада у чаді російського шовінізму за сприяння РФ відверто культивує російську загарбницьку національну ідею шляхом замовчування всього українського. Все, що нищило і зневажало колонізовану Україну, сьогодні у величезній повазі правителів Херсона, їм споруджено за державні гроші пам’ятники, починаючи від Потьомкіна до останнього російського адмірала. Тільки українську історію не допускають «потьомкінці» та «катеринченці», щоб українці Херсона так і залишались наймитами у москалів. Для прикладу: херсонські відповідні чини повідомляють в інтернеті: «Наше місто - це перша ластівка, той пробний камінь, що був покладений в основу освоєння новопридбаного (чого б не сказати «награбованого»?) імперською Росією великого степового краю».

Сучасне херсонське чиновництво «з циновими ґудзиками» (Т.Шевченко) за допомогою громади «Русичі» (це ті, що ніяк не можуть повірити у своє угро-фінське, татаро-монгольське походження) за допомогою «Потомкінського клубу» спільно з консульством РФ в Одесі на гроші Росії морочать херсонців приналежністю до північних загарбників, а щоб і діти піддались на це дурисвітство, відправляють їх до «Сєверной Пальміри», тобто до Петербургу,з відрами дніпровської води, щоб урочисто змішати її з водами державної Неви. Як зворушливо українських дітей обертають у вірних холуїв імперської Росії, продовжуючи у рабському замилуванні вкладати нові і нові цеглини у фундамент вже давномертвої Російської імперії. Воно й не диво, адже українців за повідомленням місцевих владоможців просто не існує: у Херсоні «невеликому і затишному багатонаціональному місті 115 національностей, з них 20 відсотків росіян.» І все! Серед того конгломерату національностей про українців і не згадано! Не лише українців бракує Херсону, але і просто громадян України, бо не терпіли б вони інакше знущання над рідним краєм, над його історією Запорізського козацтва. Їм, російськомовним чинодралам, убогим наймитам, знати хоч би щоденник О.Пушкіна, з якого вони могли б довідатись про взаємини козацтва з їх поневолювачами. Пушкін переповідає, коли Потьомкін пригрозив козакам, що він збудував у Миколаєві таку дзвіницю, що «…як ударить у дзвони - на Запоріжжі почуєте!» - на що козаки спокійно відповіли: «Воно й не диво, у нас на Запоріжжі є такі бандуристи, що як ударять у струни, у вас у Петербурзі навприсядки підуть». Це не для сучасного херсонського чиновництва писано, це засвідчено великим російським поетом про ненависний для сьогоднішніх апологетів російських держиморд дух непокірного українського народу.

Не диво, що в репертуарі Херсонського невідомо якої національної приналежності театру з’явився сценічний панегірик на честь генерал-губернатора «южнорусского края» Григоря Потьомкіна, одного з фаворитів німецької цариці, які починали власну кар’єру на перинах Катерини другої, а утверджувались на визиску українського народу та горезвісними «потьомкінськими деревнямі». І нехай там собі міністр культури України Василь Вовкун б’є на сполох, вимагаючи взяття під контроль держави і міністерства мовне питання, п’ята колона Москви копає глибокий рів – такий собі другий Перекоп – щоб відмежуватись від остогидлої для них української незалежності. І дивляться нащадки запорожців сентиментальну дивину про царицю та її полюбовника, видлубану з історії поневолення України Гарольдом Бодикіним - шпарким автором « кримської національності» (за аналогією до російського терміну «кавказька національність»). Ніхто не спитав талановитого режисера-постановника Сергія Павлюка про його мовні і державні уподобання – начальство з його 50 відсотками української державності вирішує все. А воно, оте начальство, теж в Україні вродилося, милується-дивується, як кат України «світлєйшій» Потьомкін малоросійські пісні любив співати, і що воно так Україні везло на тих душогубів аж до Сталіна, що піснями українського народу погані власні душі тішили! І не був би талановитий постановник Сергій Павлюк українцем, якби не додав до кисло-солодкого панегірика Бодикіна власного історичного ляпаса, зобразивши трьох козаків, що тримаючи власні відтяті голови, підспівують Грицькові Нечосі (так запорожці нарекли імперського самодура, прийнявши його до свого кошу). Цікаво, як члени «Потьомкінського клубу» та об’єднання «Русичъ» (о Боже, навіть з твердим знаком в кінці!) сприймають відверте режисерське глузування над твердолобим імперським шовінізмом? У Павлюка карету Потьомкіна тягнуть українські козаки, які потім зовсім зникають зі сцени, ну хіба не вияв братерської солідарності « з великим російським братом»?

«Херсонський театр активно впливає на розвиток самосвідомості населення, підвищення морально-етичних критеріїв громадян та покращення їх естетичних смаків» - це теж з сучасного євангелія херсонських відроджувальників Російської імперії.

Як не покращувати і не виховувати!

У Каховці старезний беззубий дідок з маленькою головою, - точнісінько, як у репінських «запорожцях» (здається другий варіант - дідок з лівого боку), побачений великим художником десь під Олешками, шепелявить мені про царицю Катерину слинявим ротом, аж захлинаючись від замилування, доки я його не спиняю: «Діду, тут же було запорожська вольниця, наша слава, а ви про Катерину товчете, наче про святу та божу!» На що дідок, зробивши тупеньку вимушену паузу, отямившись, продовжує захлинатись від щастя: «тут цариця Катерина ходила, а отам їздила»».

Махнувши рукою, іду собі геть.

Херсон зустрічає мене мрякою. Шукаю де готель або що. Завтра треба знімати кінокамерою про благодать меліорації та її каналів, про які Олесь Гончар зауважив у «Соборі»: наробили каналів, що льотчики носи затикають, як пролітають, щоб не смерділо.

Прямо перед вокзалом величезний лозунг:«Херсонцы единогласно поддерживают внешнюю и внутреннюю политику коммунистической партии!»

- Синку, котра година?

- Восьма. Так он же вокзальний годинник над вами, діду.

- Мене, синку, так совєцька власть нагнула, що я й голову підвести не можу.

Я мовчки проводжаю поглядом зігнтуту статуру старого, що ледве волочить ноги. Що у тебе, українцю, відібрали – землю? млин? ставок? В ім’я безглуздої марксової ідеї - боротьби з приватною власністю…

Херсон місто складне. Пригадую слова власної баби: я сама полтавская козачка, (так дійсно було записано у дореволюційному паспорті), а украинского языка терпеть не могу!

Пробач мені, баба Катю, що згадую неприємне: не одну тебе скалічено на дорозі «всеобщего благоденствія» від московських царів до більшовицьких божків.

Баба Катерина була родом з Херсона.

Херсон – форпост імперії Росії.

Баба давно померла.

Лизоблюди Росії – ще.

Олесь ГРИБ, голова Печерського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів (державників)

переглядiв: